У квітні 1997 року я запитала прем’єра Лазаренка: «Павле Івановичу, а хто в країні другий після вас?» — «За силою? — уточнив прем’єр. — Рінат». — «А хто це?» — наївно поцікавилася я. «Ти що, та він же весь Донецьк тримає!» Ім’я Ріната Ахметова на різних етапах значилося у верхівках кримінальних, футбольних, економічних і політичних рейтингів впливу України. Але Павло Іванович, мабуть, раніше за інших неаборигенів Донеччини розгледів його зірку. У 1996—1997 Лазаренко вів жорстку й безуспішну війну за контроль над Донбасом і зрештою дійшов висновку: потрібно домовлятися з місцевими господарями і вже в союзі з ними намагатися контролювати індустріальну область. За домовленістю з Рінатом Ахметовим, Павло Лазаренко знімає вірного, але непотрібного губернатора Полякова й лобіює в Президента призначення на посаду, що звільнилася, Віктора Януковича. У такий спосіб Віктор Федорович стає двічі військовозобов’язаним. Проте віддати борги Павлу Івановичу він не встигає: Лазаренка відправляють у відставку за станом здоров’я. А ось із Рінатом Леонідовичем Янукович, за великим рахунком, розрахувався, розчистивши в області адміністративно-політичне поле для бізнесових, і передусім приватизаційних маневрів справжнього хазяїна Донецька. До речі, знавці переконують, що частку в підприємствах Янукович не брав. Задовольнявся звичайною подякою. Як свого часу Волков.
Відомості про стосунки Януковича й Ахметова дуже суперечливі. Одні експерти стверджують, що їх водою не розлити, інші — іронічно посміхаються, почувши таке визначення. Але більшість сходиться на думці, що основним питанням президентства Януковича є питання про місце Ріната Леонідовича в новому політико-економічному гуртожитку: чи стане він сірим кардиналом усієї політики президента Януковича? на чию власність замахнеться? чи отримає легальний політичний статус, що дозволятиме вершити економічні долі всіх великих власників країни, використовуючи Януковича як засіб? чи буде закупорений Віктором Федоровичем у Донецькій області, на кшталт джина в пляшці? Чи достатньою мірою Ахметов легалізував свій бізнес, щоб вести відносно незалежну лінію поведінки, чи він усе ще вразливий для влади, хоч би яке прізвище ця влада носила?
Є думка, що однією з цілей, якими керувався Президент, переводячи Януковича до Києва, було прагнення прибрати посередницьку ланку між ним і Рінатом Ахметовим: особистий контроль здавався Президенту безпечнішим і вигіднішим... До речі, ЛД не помилився: ігрища з Ющенком Ахметов припинив, а приватизацію «Криворіжсталі» — профінансував.
Після призначення Януковича прем’єром область справді перейшла практично під тотальний контроль Ахметова. У людей, близьких до Януковича, з’явився вибір: залишити позиції в Донецьку і кинутися на завоювання Києва — чи задовольнятися тим, що в них було на той час в області. Багато хто ризикнув, зірвавшись із насиджених місць і фінансових потоків. Чим це окошиться— запитання. У Києві вони ще не закріпилися, а Донецьк уже втратили, оскільки ключові посади в регіоні дісталися людям Ріната Ахметова.
Крім Донецької області, Рінат Леонідович за останні півтора року від Януковича не отримав нічого. Нині він з ентузіазмом виводить на світло наявні особисті ресурси, прагнучи пройти шлях Віктора Пінчука й бути визнаним відповідною кастою на Заході. Ахметов прагне набути цивілізованих форм, займаючись меценатством, навчаючись грати на піаніно й до самозабуття захоплюючись футболом. Однак, попри те, що він приростає приватизованими об’єктами, про якість менеджменту у фірмах Ахметова ходять легенди. Цю саму якість можна порівняти з ситуацією в команді «Шахтар»: шалені гроші, вкладені в дітище Ахметова, зробили команду лише другою після «Динамо» Київ. Рінат Леонідович старається, купує кращих менеджерів, але традиції його бізнес-команди, що кореняться в початку 90-х років, нівелюють знання і досвід будь-яких західно зорієнтованих професіоналів.
Одне з підтверджень — це стиль керівництва областю його людьми. Рідкісний перспективний бізнес має право на існування в регіоні без предметного втручання контролерів. В окремих випадках ідеться про викуп перспективного бізнесу, здебільшого — про частку в підприємстві. Найупертіші власники в результаті виявляються найбіднішими (але це якщо пощастить). У такий спосіб Ахметов, усвідомлюючи бажання поставити хрест на репутації, пов’язаній із минулим, роз’їжджається в шпагаті між прагненням стати членом світового золотого клубу і бажанням або своїм, або своїх найближчих соратників контролювати все і за будь-яку ціну.
Стосовно Віктора Януковича Ахметов визначився, давши своїм людям команду працювати на прем’єра як кандидата в президенти. По суті, сьогодні саме він контролює електоральний ресурс Донецька й фінансовий ресурс Донбасу. Його зв’язки у Москві, особливо в середовищі великого бізнесу, набагато тісніші й ефективніші, ніж у Януковича. Він може купити багато що й багатьох, але «за силою» він, як і раніше, не перший у країні й тому дуже прислухається до думки чинного Президента. На сьогодні про Ахметова можна говорити серйозно як про силову, фінансову та адміністративну одиницю виборчої кампанії. Але політичною постаттю він так і не став, що змушує його, попри колосальні можливості, залишатися у вітчизняній інвентаризації в розділі «ресурс».
Голова Донецької облради Борис Колесников — найближчий особистий друг Ахметова, людина жвавого розуму, яка навчилася з незнайомими людьми розмовляти без традиційної емоційної жестикуляції. Саме він сьогодні керує областю, її ідеологією та ввіреними фінансовими потоками. Близький до Віктора Януковича губернатор Анатолій Близнюк, залишений прем’єром виконувати наглядові функції, не втримав у руках ініціативу й на сьогодні, швидше, символізує присутність Януковича в області, ніж реально відстоює його інтереси. Колесников користується безмежною довірою Ахметова і, як вважає дехто, інколи зловживає цим. Принаймні саме йому донеччани приписують не лише вироблення ідеології як такої, а й генерування ідеології татаро-монгольського ставлення до місцевого бізнесу. Колесников енергійний, компетентний у місцевій паркетній інтризі. Зрозуміло, претендує на більше: мінімум на губернаторство. Йому вдалося, скориставшись помилками конкурентів, стати на недосяжну висоту в ахметовському табелі про ранги. Наприклад, ідея, якою переймався Рінат Леонідович півтора року тому — щодо призначення віце-губернатора Василя Джарти губернатором, більше Ахметова не навідає.
Віктор Федорович ініціативності Колесникова, який, зокрема, мав найбезпосередніший стосунок до листопадового прийому «Нашої України» в Донецьку, віддає належне, але особливої симпатії й довіри не відчуває. Давнього конкурента Бориса Колесникова на ідеологічній ниві Олександра Гурбича Янукович перевіз до Києва. Але й тут ворожнечі не був покладений край. Гурбич і Колесников, як і раніше, конкурують за право визначати ідеологію кампанії майбутнього президента, ділячи між собою убогі мас-медійні резерви донецького клану. Попри близькість до тіла, у віданні Гурбича лише регіональні пресові проекти. Область і ТРК «Україна» залишилися за людиною Ахметова. Ці війни «за сторожку лісника» бачаться досить наївними хоча б з тієї простої причини, що основний медійний ресурс «єдиного кандидата від влади» зосереджений у руках соціал-демократів (об’єднаних) та Пінчука, а там і без донеччан є кому рулювати й освоювати бюджети. Але й усвідомлення цього факту не послабляє одну з численних ліній протистояння в команді Януковича.
Ігор Гуменюк, дуже близький до Ріната Ахметова власник компанії «АРС», відомий тим, що його дочка робить перші помітні кроки на естраді під псевдонімом «Ассоль» і її розкруткою займається києво-московський продюсер. Та це для душі. А для великої спільної справи Ігор Гуменюк корисний тим, що жорстко контролює основний анклав донеччан у Луганську — «Краснодонвугілля». У політвиборі його людей можна не сумніватися — там без плюралізму: не Алчевськ який-небудь!
Ігор Крутий до Віктора Януковича стосунок має дуже відносний. Просто Ахметов — спонсор багатьох його проектів. Вочевидь, цей факт робить людину зі смаком терпимішою до кампанії. Можна припустити, що під час передвиборних жнив передовий ешелон російської естради скаже виборцям своє вагоме слово. А якщо йтиметься про втручання у внутрішньополітичні питання (що навряд чи), то й на це донеччани дадуть відповідь — Русланою Лижичко, Софією Ротару та Йосипом Давидовичем. До речі, до Кобзона в Януковича сантименти окремі й глибокі, як і у ветерана радянської естради — до індустріального Донецького регіону. Але останнім часом, попри встановлений Кобзону пам’ятник, зв’язки партнерів з низки особистих причин послабшали.
Раїсу Богатирьову, як і переважну більшість у фракції «Регіони України», вважають людиною, близькою до Ахметова. Водночас за Віктора Федоровича вона переживає щиро і як особисту образу сприймає кожен крок Банкової, що демонструє неповагу до прем’єра. Раїса Василівна — одна з найближчих подруг першої леді і в міру змоги намагається наводити мости між тими, чиї інтереси представляє, і тими, хто з цими інтересами не звик особливо рахуватися.
Від підорбіти висхідної політичної зірки перейдемо до дрібніших скупчень тіл. Рухаючись за годинниковою стрілкою, ми виявляємо «Сузір’я Льовочкіних» і поруч повислих — «Прутніка—Гурбича».
Спочатку був Володимир Анатолійович. Не можна сказати, що сьогодні шеф пенітенціарної системи України, який очолює департамент виконання покарань, близький до Віктора Федоровича. Льовочкін-старший просто дорогий для прем’єра, так приблизно, як для Кощея дороге яйце з голкою. Саме Володимир Льовочкін володіє найдетальнішими й найбільш достовірними знаннями не тільки про дві судимості Віктора Януковича, а й про особливості його поведінки в місцях не таких віддалених. Причому знає Льовочкін це не з розповідей космонавта Берегового, а у зв’язку з можливістю особисто спостерігати за тим, що відбувалося.
Льовочкін-старший породив Льовочкіна-молодшого. Сергій Володимирович енергійний і заповзятливий до неможливості. Свого часу Віктор Федорович відчував до нього людські сантименти і виводив його на орбіту як штучний супутник Президента в надії на вірну та тривалу службу. У принципі, Сергій Володимирович довіру виправдав. Просівши під медведчуківським тиском, перший помічник Кучми згодом відвоював власні маршрути до тіла, але паралельно він здобув друзів і партнерів, які трохи відволікли його увагу від потреб і сподівань українського прем’єра. Серед них пан Максим Курочкін, близький до холдингу ЦСКА, пан Могилевич, що має власний холдинг, пан Юрій Бойко, що має НАК «Нафтогаз України». Одне слово, супутник вийшов на власну орбіту, кінцевою метою якої є приземлення у приватизованому «Укртелекомі». Втім, про Віктора Федоровича Льовочкін, як і раніше, відгукується з підкресленою вдячністю. Іноді надто підкресленою.
Отож щодо «породив»... Дехто стверджує, що в команду прем’єра Едуард Прутнік прийшов із рекомендацією Сергія Льовочкіна. Інші наполягають на сьомоводокисільних родинних зв’язках Прутніка і Януковича. Так чи інакше, але Прутнік — прем’єрський мазунчик. Саме ця людина в оточенні Януковича покликана уособлювати собою просунутий сучасний напрям. Вона ніби курирує американський вектор, зустрічається з послом Хербстом і розмовляє з ним однією, у сенсі — англійською, мовою. Радник прем’єра є одним із центрів акумулювання різноманітних передвиборних коштів і веде запеклу боротьбу з Андрієм Клюєвим за їх, коштів, освоєння. Не здійснений губернатор Донецька переконаний у своєму славному і світлому майбутньому, переконаний, що воля прокладає лінії на долонях. Він добре обізнаний із правилами етикету, не плутає столові прибори, й ніхто з тих, хто мав трапезу з ним, ніколи не повірить лихим язикам, які стверджують, що в день народження він нібито стодоларовою банкнотою стимулював водія до подолання значної відстані в уклінному стані.
Олександр Гурбич, як уже згадувалося, претендує на роль мозкового центру кампанії. Ніби конкурент есдеківських Гельмана і Шувалова. Він пов’язаний із Прутніком тісними узами партнерства. Десь там на цій самій орбіті міг би опинитися видний політолог Дмитро Видрін, що займається написанням прем’єрських текстів і час від часу курирує окремі нитки, які зв’язують Януковича з Москвою. Та на сьогодні Дмитро Ігнатійович — усе ще особа наймана, а не довірена, у зв’язку з чим в орбіту наразі не потрапив. Деякі методи, до яких вдавалася команда Прутніка в налагодженні відносин із Москвою, принесли прем’єрові низку неприємностей, викликаних незадоволенням самого Володимира Володимировича. Надто вже безцеремонно лунали в Москві аргументи. Але своїм Янукович вибачає багато, у зв’язку з чим група Прутніка, як і раніше, має вплив на прем’єра, що дозволяє їй в окремих питаннях конкурувати з віце-прем’єром по ПЕКу Андрієм Клюєвим.
Пан Клюєв, вочевидь, усе-таки очолив донецьку частину штабу єдиного кандидата. Згідно із задумом, обличчя штабу — Сергій Тігіпко, — швидше за все, сидітиме в київському кінотеатрі «Зоряний», відремонтованому в рекордні терміни. Кіна в «Зоряному» більше не буде, а ось десяток камер спостереження біля входів штабісти встановили, перетворивши тим самим будівлю на будку гласності: тепер усі охочі можуть підійти до камер і розповісти все, що вони думають, про дії кандидата в президенти. Реальний же штаб, найімовірніше, засідатиме в апартаментах Толстоухова, що в «Укрресурсах» (Музейний провулок). Там само, де засідав штаб блоку «За Єдину Україну». Андрій Петрович у ньому представлятиме реальні інтереси донеччан, точніше — Віктора Федоровича.
Великих партнерів на орбітах прем’єра Клюєв не має. У стані ахметовців і тарутовців його вважають парвеню. Водночас відданість Клюєва, яку Янукович відчував неодноразово, дає все ще чинному віце-прем’єру шанси на серйозну довіру прем’єра. Як і багато хто, Клюєв має бізнес у Донецькій області, але сказати, що після відходу Януковича він, як і раніше, почувається в рідних пенатах упевнено — не можна, й не виключено, що під впливом ряду обставин частину своїх підприємств він продасть. Також варто зазначити, що в донецькому середовищі існує культ розмов про вірність слову. Клюєв про це говорить мало, він просто його дотримується, що вигідно вирізняє Андрія Петровича на тлі більшості прем’єрського оточення, породженого з бізнесу. До речі, згідно з деякою інформацією, практично весь час прем’єрствування структури Клюєва були основним спонсором політичних потреб кандидата. Тепер, вочевидь, якщо Віктор Федорович все-таки дійде до президентського старту, Клюєв поступиться видатковою першістю Рінату Ахметову.
Доведеться серйозно розщедритися й іншим. Зокрема «Індустріальному союзу Донбасу». Ця структура де-юре і де-факто розділила активи з Рінатом Ахметовим і з колись наймогутнішої корпорації перетворилася на міцний металургійний холдинг. Проте оформлене розлучення не означає зникнення психологічного дискомфорту у відносинах. На території області він сягнув дуже високого градуса. Фінанси ахметовської компанії СКМ і ІСД не однакові. Порівняємо лише інтелектуальний потенціал, та й кваліфікація менеджменту в бізнес-структурі Тарути, Гайдука і Мкртчана буде вищою на голову. Проте великого впливу на прем’єра після відставки Гайдука група ІСД не має, як і прем’єр — на власників «Союзу». Тривалий час люди з ІСД ставилися з увагою до прохань прем’єра, чітко виконували їх, та й тільки. Нині ж над ІСД висить підозра: а чи не вкладають вони яйця й до кошика Ющенка? Свого часу Віталій Гайдук виконував функцію зв’язкового між донецькими і «Нашою Україною», але активність переговорів канула в небуття практично відразу після того, як Янукович поставив перед собою високу мету. Проте до Гайдука в команді прем’єра ставляться насторожено: «надто розумний». Самі ж іесдешники, схоже, найбільше хочуть, щоб їм дали спокій, не бажають конфліктів із центральною владою і грати в подвійну гру явно бояться.
Не шукає пригод на політичних фронтах і стара донецька гвардія — екс-мер Донецька Володимир Рибак, хазяїн шахти ім.Засядька Юхим Звягільський і власник «Норда» Валентин Ландик. Усі три народних депутати свого часу мали дуже великий як регіональний, так і всеукраїнський вплив. Нині він звузився майже до сфери контрольованих ними підприємств. Від боротьби за мерську посаду Володимир Рибак, схоже, відмовився не з власної волі, поступившись дорогою нинішньому міському голові Лук’янченку. У результаті він став, по суті, міністром без портфеля і повноважень: отримавши почесне звання представника Кабміну в парламенті, Рибак поступився у фракції реальним лідерством Раїсі Богатирьовій, а методику й аргументацію вирішень принципових питань з іншими фракціями на себе в переважній більшості випадків узяв Андрій Клюєв.
Періодично представники старої гвардії бурчать і скаржаться на нешанобливе ставлення до них нових господарів регіону. Але палиці в колеса не вставляють, оскільки всі пам’ятають, якою трагедією для Юхима Леонідовича закінчилася його неправильна політична ставка під час виборів 1994 року. Останнім, кому про це довелося нагадувати, був Валентин Ландик, який дозволив на підконтрольному його братові TV-каналі крутити рекламні ролики Віктора Ющенка. Роз’яснювальну роботу було проведено. Більше це не повториться. Представники «трійки» облишили свої витівки 90-х років і відмовилися від ідеї боротися з Януковичем та Ахметовим на рівних. Тепер кожен просто дорожить тим, що має, і тими тисячами людей, які їм довіряють.
Безперечно, своїм місцем дорожить і генпрокурор Геннадій Васильєв. Та в цього політика своя велика гра. І ставки в ній робить аж ніяк не Віктор Федорович. Прокуратура чутлива до економічних інтересів Ріната Ахметова й у цій сфері діє максимально обачно. Що ж до сфери політичної, то в цьому питанні генпрокурор надзвичайно уважно прислухається до Президента і Віктора Медведчука. На сьогодні не податкова, не СБУ й навіть не МВС є основним засобом «мочилова» опозиції. В авангарді процесу — господар будинку на Різницькій. До прохань же Януковича генпрокурор часто буває глухий.
Найбільш довірені люди Віктора Федоровича — Микола Дем’янко і Станіслав Скубашевський. Перший із них у політичні процеси, судячи з усього, якщо й втручається, то мінімально. Цій людині Янукович вірить безмежно. Саме Дем’янко, який обіймає посаду заступника міністра Кабінету міністрів, контролює й забезпечує охорону прем’єра, привезену з Донецька, штат кухарів та офіціантів, залучений звідти ж, піклується про потреби апарату, організовує і проводить на належному рівні палко любимі Януковичем виїзди на полювання, створює умови для максимально закритих від стороннього ока переговорів, контролює привезення з Донецька перевірених продуктів, що використовуються для приготування прем’єрської їжі. Мабуть, ця людина — побутовий Санчо Панса кандидата в президенти.
Скубашевський же — вартовий воріт. Від нього залежить, хто, коли й наскільки потрапить до прем’єра. Він пропускає через себе потік документів, які подаються на підпис главі Кабміну, і найчастіше виловлює в них свідомі чи несвідомі підстави. Станіслав Валеріанович — досвідчений апаратник, і чимало випускників київської політичної школи віддають йому належне. Він не конфліктний, але жорсткий і, перебуваючи на посаді керівника служби прем’єра, займається координацією взаємовідносин Януковича з багатьма політиками та бізнесменами. Стверджують, що Скубашевський — один із небагатьох, у кого немає пунктика щодо обов’язкової донецької прописки в усіх, кого беруть на роботу. Він користується довірою прем’єра, але ні зайвої відповідальності, ні зайвих знань у делікатних сферах на себе брати не прагне.
Власне, на цьому перелік осіб, які мають право на звання членів команди Віктора Януковича, можна завершувати. Чим відрізняється оточення кандидата в президенти від оточення Президента нинішнього, та й від оточення Леоніда Кучми періоду виборів 1999 року?
По-перше, воно жорстко-монорегіональне. Навіть у далекому 94-му дніпропетровця Кучму до влади вели не лише земляки, а й представники Київської, Одеської, Харківської і Житомирської шкіл. Розсунути донецькі брили в оточенні Януковича не зміг ніхто. Найближче — на рівень останньої орбіти — до Віктора Федоровича підійшов Кулик. Але Зіновія Володимировича вже немає серед живих. Можна припустити, що не тільки сам Янукович має намір прийти до влади з перевіреною командою, а й сама команда, скута ланцюгом єдиного минулого, в основі якого лежать традиції дикого періоду первинного нагромадження капіталу, відштовхує чужаків.
По-друге. Команда прем’єра в основному ставиться до лідера з пієтетом, віддаючи належне крутій вдачі, напористості, що поєднується з інстинктивною обережністю. Але всі десять років Леонід Кучма був ексклюзивним лідером у своєму оточенні. Янукович же покликаний ділити п’єдестал із постійно присутньою на ньому тінню Ріната Ахметова. Ненав’язливе, але таке, яке мають на увазі й відчувають усі, двовладдя, необхідність озиратися применшують достоїнства Януковича як лідера.
По-третє, оточення кандидата Януковича й оточення кандидата Кучми зразка 99-го року різняться рівнем самостійності тіл, розташованих на орбітах. Фаворити Леоніда Даниловича багато в чому відбулися як бізнесмени завдяки йому й від нього у своєму бізнесі залежали доти, доки не взялися оформляти власність. Але не всі в цьому досягли успіху. Момент був пропущений Олександром Волковим, старшим і молодшим Деркачами, та й чудова київська сімка не особливо була успішною у приватизації: ряд обленерго, НВО ім.Фрунзе, Дніпроспецсталь, пара банків. Свій капітал оточення Кучми, за великим рахунком, напрацьовувало наявними повноваженнями і контролем над потоками імпорту, найчастіше просто контрабанди, переважно підакцизних товарів. Оточення Януковича, яке відбулося в бізнесі, зробило гроші не лише на експлуатації бюджетних коштів, спрямовуваних на вирішення соціальних проблем в області, але, оформивши власність, головним чином у металургійній галузі країни, зосередилося на потоках прибутку від експорту. І, за великим рахунком, Ахметову, Таруті, Клюєву, та й Льовочкіну потрібні не лише Росія, а в основному Захід. Як ринок збуту. У цій, можливо, ще не повною мірою усвідомленій меті вони єдині з Віктором Пінчуком, який також займається реальним виробництвом. Та річ навіть не в цьому: в оточенні прем’єра багато великих власників. А це робить людей менш залежними й керованими.
По-четверте, команда Леоніда Кучми не мала тривалої історії спостереження за взаємним зростанням. Майже всі в ній зустрілися і пересварилися вже якщо не князями, то князьками. Команда прем’єра з однієї пісочниці. Бійки за пасочки і совочки, в якій стали основою взаємовідносин, якої не позбутися. Саме звідси започатковуються численні лінії протистояння в команді. Найчастіше внутрішнім міжусобним війнам сил приділяється набагато більше, ніж боротьбі із противником зовнішнім.
Проте, у свою чергу, люди з інших команд, економічних і політичних, із великою настороженістю ставляться до чинника прив’язаності Януковича до донецької команди, до його впертого прагнення основну ставку робити на своїх. Саме тому не лише опозиція, а й багато представників влади, дивлячись на оточення прем’єра, відчувають не так захоплення від пізнання нового Всесвіту, як страх бути поглинутим чорною дірою.
