На посаді першого заступника голови Донецької облдержадміністрації Янукович пробув лише рік. Наступного, 1997 року, Лазаренко пішов у відставку „за станом здоров’я”, а слідом за патроном позбувся свого крісла й ставленик прем’єр-міністра, донецький губернатор Поляков. Кучма не довго вагався, роздумуючи, кого б призначити новим головою Донецької облдержадміністрації. Наближалися парламентські вибори, й на чолі Донбасу з його бунтівними традиціями та шахтарською вольницею треба було ставити людину, що зможе виструнчити всю область.
Призначаючи нового голову Донецької облдержадміністрації, Кучма зупинив свій вибір на Януковичі не випадково. Окрім двох судимостей колишній директор автопідприємства не мав жодних інших заслуг перед Батьківщиною і тому своїм кар’єрним зльотом був повністю зобов’язаний главі держави. До того ж виключалася будь-яка участь Януковича в палацевих інтригах столиці як через інтелектуальний рівень нового донецького губернатора, так і через ту огиду, яку українська номенклатура, вихована ще за радянських часів, відчувала до кримінальної босоти.
З іншого боку, Янукович був до певної міри „своєю людиною” в колі нових хазяїв Донеччини, чиї прізвиська прикрашали оперативно-розшукові справи та зведення борців з організованою злочинністю. Хоча сполучення „своя людина” взято в лапки не випадково. Попри імідж ледь не кримінального „авторитету”, який Янукович старанно пестував під час перебування на державній службі, ніяким „авторитетом” він насправді ніколи не був, а злодії старої школи ставилися до нього як до „суки”, чиє спальне місце в пенітенціарних закладах має знаходитися біля параші. Це було викликано не тільки співробітництвом Януковича з правоохоронними органами та, можливо, КДБ ще з часів його першої ходки на зону, а й тим, що все своє свідоме життя він був носієм ідеології саме найнижчих прошарків кримінального світу.
Тим не менш, добра обізнаність Віктора Федоровича з тюремно-табірним жаргоном та кримінальними „поняттями” (яких сам він ніколи не дотримувався) робила його людиною, яка змогла б знайти спільну мову з тією хвилею „нових донбасівців”, що накотилася на область після занепаду першого місцевого фінансово-промислового клану, очолюваного Юхимом Звягільським.
На момент піднесення Януковича до губернаторської посади Донецьку область намагалися краяти та ділити п’ять великих фінансових угрупувань. Найстаршим з них був клан колишнього директора шахти імені Засядька, колишнього донецького мера й колишнього виконуючого обов’язки прем’єр-міністра України Юхима Звягільського. Вийшовши на політичну орбіту ще під час перших шахтарських страйків 1989 року, Звягільський досить швидко зібрав під свої знамена „червоний директорат” та навіть спромігся в 1993 р. скинути уряд Леоніда Кучми, організувавши в області масові страйки на вугледобувних підприємствах. Після зупинки 209 шахт тодішній Президент України Леонід Кравчук був змушений відправити у відставку прем’єр-міністра Кучму, призначив на його місце Звягільського та оголосив про дострокові президентські вибори. Але доля зіграла злий жарт з Юхимом Леонідовичем, який занадто відірвався від донецького ґрунту. На спровокованих Звягільським президентських виборах перемогу здобув його заклятий товариш Кучма, а самому Звягільському кілька наступних років довелося шукати кращої долі в далеких палестинах. Ізраїльське вигнання лідера неминуче призвело до відсування на задвірки всього клану, місце якого посіло угрупування „Люкс”, назване так за найменуванням резиденції президента Футбольного клубу „Шахтар” (колишнього VIP-готелю).
Окрім того, до 1997 року вже набрали силу заснована за сприяння Євгена Щербаня корпорація „Індустріальний союз Донбасу”, міні-імперія керівника Маріупольського металургійного комбінату ім. Ілліча Володимира Бойка, та угрупування двічі прокурора Донецької області й народного депутата Геннадія Васильєва. Були ще клани рангом поменше, але основні події в регіоні визначалися цими п’ятьма гравцями, регулярна гризня між якими обіцяла перетворити Донеччину на гарячу точку.
За посередництва Януковича батьки та пахани області нарешті сіли за стіл переговорів і досить швидко виробили план подальшого співіснування. Згідно з досягнутою угодою, визнавався статус-кво, що склався станом на 1997 при розподілі колишньої „загальнонародної” власності, а сторони обіцяли не вдаватися до крайніх заходів під час вирішення можливих майбутніх конфліктів один з одним. За домовленістю з Києвом центральна влада не втручалася у внутрішнє життя Донецької області в обмін на абсолютну лояльність та цілковиту підтримку президента Кучми — як організаційну, так і фінансову. Роль неформальної першої особи регіону відводилася президентові ФК „Шахтар” Рінату Ахметову, який від свого покійного попередника Аліка Грема успадкував величезну напівбізнесову-напівкримінальну імперію. Офіційним речником спільних інтересів кланів визнавався Віктор Янукович.
Справедливості заради треба зазначити, що у випрацюванні цих домовленостей не брала участь третя за фінансовими можливостями людина регіону Геннадій Васильєв, який завжди належав до „донецьких” за суто формальною територіальною ознакою й ніколи не визнавав жодних законів чи усталених правил поведінки.
Також слід відзначити, що головним чинником у формуванні донецького анклаву стала не позиція Януковича, який не мав достатньої ваги для того, щоби всадити місцевих баронів за стіл переговорів, а здоровий глузд Ріната Ахметова та засновника „Індустріального союзу Донбасу” Віталія Гайдука.
Але хоч як там було, впродовж наступних двох років на теренах Донецької області поступово сформувалася кримінально-олігархічна автономія з особливим політичним устроєм, який отримав назву „Донецький паханат”. Якби Віктор Янукович у молоді роки замість знімати шапки з перехожих вчився б у школі, він би, можливо, знав, що політичний лад, побудований за його участю в окремо взятій області України, вже був раніше реалізований в 30-тих роках минулого століття в Італії та Німеччині й іменувався фашизмом.
Вже до моменту президентських виборів 1999 року на Донеччині були майже повністю ліквідовані будь-які незалежні від владних структур засоби масової інформації, а з газетних розкладок зникли видання, не рекомендовані облдержадміністрацією до поширення.
На території області фактично було скасовано дію Конституції та законів України разом із залишками правосуддя й прокурорського нагляду. Державна мова не визнавалася взагалі, а про саме існування української держави в місцевих ЗМІ якщо й повідомлялося, то, переважно, в глузливих тонах. У той же час обласні керманичі ніколи всерйоз не розігрували так звану „російську карту” й не закликали до приєднання Донбасу до Російської Федерації, вочевидь розуміючи, що в Росії на них очікують хіба що тюремні нари. Натомість було оголошено про запровадження офіційної ідеології з головною тезою про існування особливої донецької етнічної групи, яка є вищою в порівнянні з сусідами-українцями.
Виходячи з визначення фашизму, тобто диктатури крупного капіталу, яке у середині 30-х років дав Георгій Дімітров, можна стверджувати, що на момент президентських виборів 1999 року базис нової політичної формації в області був закладений цілком успішно. Колись „червоний” Донбас у другому турі виборів, де зійшлися чинний президент Кучма та провідник української Компартії Симоненко, дружно „голосував” проти комуністів, які навіть трохи порепетували з приводу явної фальсифікації виборів. Ідеологічна та політична надбудова нової формації випрацьовувалися ще три роки, з 1999 по 2002, які ознаменували апогей регіональних здобутків Януковича.
Поруч з шахтними селищами, де ледь животіло життя, масово стали з’являтися садиби нової, так би мовити, еліти, з палацами та персональними церквами. Функції органів правопорядку перебрали на себе колишні „братки”, а роль „джентльменів удачі” залюбки стали виконувати міліціонери, судді й прокурори. Ледь не щотижня небо Донецька потрясали феєрверки, а фестивалі, оперні змагання та масові польоти на повітряних кулях мали символізувати розквіт життя під проводом дорогого й улюбленого Віктора Федоровича. Останній і сам став вірити в своє особливе покликання, вирішивши залишитися на скрижалях історії не дрібним кримінальником і міліцейським „стукачем”, а доктором наук і почесним членом різноманітних неіснуючих академій. Щоправда, і в цьому питанні жлобське минуле далося взнаки. Принаймні, співробітникам Інституту економіко-правових досліджень Академії наук України, які писали докторську Януковича, губернатор не тільки не заплатив ані копійки, але навіть не „накрив поляну”.
2002 рік став переломним у кар’єрі Януковича. З одному боку, він отримав те, про що навіть не міг мріяти колишній випускник колонії для неповнолітніх злочинців — посаду прем’єр-міністра України. З іншого боку, це означало для нього незворотній розрив з тим середовищем, який вивів його в люди, і для якого він був лише високооплачуваним менеджером. Від’їзд Януковича до Києва призвів саме до тих наслідків, на які, можливо, і розраховували ініціатори цього кроку в Адміністрації Президента — до порушення крихкої регіональної рівноваги.
Ще за кілька місяців до того почалося малопомітне ззовні протистояння між Рінатом Ахметовим та корпорацією „Індустріальний союз Донбасу”, внаслідок чого остання позбулася майже всіх найпривабливіших активів в області, передусім „Азовсталі” та Харцизького трубного заводу, і була змушена зосередитися на інвестуванні переважно закордонних проектів. Подальші події — захоплення Геннадієм Васильєвим Ясиновського коксохімічного заводу та війна між оточенням Ахметова й Маріупольським металургійним комбінатом ім. Ілліча за Комсомольське рудоуправління лише додало олії до вогню міжусобної війни. До того ж і сам Янукович перестав вдовольнятися роллю найманого працівника й став разом з наближеними — передусім Андрієм Клюєвим та Едуардом Прутником — мріяти про створення власного клану. Але ще одному угрупованню на території області місця немає, як немає там місця й для самого Януковича, якщо він буде змушений повернутися з Києва до колишньої своєї вотчини.
Одначе й у Києві Янукович нікому не потрібний. Висунутий на президентські вибори як „технологічний кандидат” від Адміністрації Президента, він мав виконувати функцію тарану, який власними зусиллями й на власні (а точніше — на висмоктані з Донецького регіону) кошти буде „мочити” ненависного Медведчукові Ющенка. При цьому можливе обрання колишнього зека наступним президентом ані Кучму, ані Медведчука аж ніяк не засмучувало з огляду на їхню переконаність у неминучості політреформи та наступне позбавлення президента України тих колосальних повноважень, які він має нині.
Несподіваний зрив політреформи напевно призвів до усвідомлення і Віктором Медведчуком, і Віктором Пінчуком, і Рінатом Ахметовим тих наслідків, які очікують на них персонально у випадку захоплення влади в країні колишнім єнакіївським уркою. Бо того ж Ахметова опоненти неодноразово звинувачували в найрізноманітніших гріхах, але ще ніхто ніколи не звинувачував його у відсутності розуму. І він, мабуть, добре розуміє, що чи не першим кроком Януковича-президента стане відбирання його бізнесу. Причому, це не завадить Віктору Федоровичу проводити паралельне відривання голів Медведчука й Суркіса. Але зупинити Януковича вони вже не здатні — хіба тільки потихеньку саботувати його істеричні накази направити до Києва кілька десятків тисяч голів „гарматного м’яса” з донецьких підприємств для організації масових заворушень у столиці в день виборів.
Одна людина, яка добре знала колишнього донецького губернатора, якось дала йому таку характеристику: „Звісно, Янукович може вбити, але зробить він це без жодного задоволення”. Головним принципом існування людей типу Януковича ще з часів сталінських таборів було „помри ти сьогодні, а я завтра”. Януковичу, як зацькованому вовку, відступати вже нема куди: позаду колишні „вдячні” донецькі компатріоти, попереду — Медведчук. Для Януковича, загнаного в глухий кут, обсміяного народом, оточеного людьми, які його ненавидять, президентство — це не просто сходинка в кар’єрі. Це — питання життя або смерті. І за президентство він буде боротися до останнього подиху — або свого, або своїх ворогів.
