RUSUKRENG
РОЗДІЛИ
ИНТЕРАКТИВ
ПОМОЩЬ
Архив новостей / Форум

Вітряки на роздоріжжі

// 26.12.2006 19:04 //

В будинку на перехресті щастя не затримується. А що робити, коли на перехресті лежить твоє серце – наче казковий камінь?.. направо підеш...наліво...і завжди щось втратиш...до дорослого життя готують з колиски; з першими казками ти вбираєш у свою кров надлишок солі з усвідомлення, що завжди щось втрачаєш, зробивши певний вибір...роздоріжжя і вибір, який лякає людину, але, позбавлена якого, вона стає НІКИМ. А серце на роздоріжжя може потрапити не за власним потягом, навіть не „несвідомо”. Його туди ніжно переносить хтось у своїх долонях, можливо до кінця не збагнувши, що у такий спосіб – ніжно і лагідно – насипає зверху над ним витончений (та все ж – могильний ) пагорбик. А, буває, його туди виштовхують потужним ударом під...ммм...задню поверхню стегна. І що йому тоді робити? ... серце, яке опинилось на роздоріжжі, пустіє з кожною миттю, що пролітає над головою крилатим конем ( іноді – білим, коли-не-коли – чорним, а подекуди – і білим у чорні яблука...). Йому байдуже; він пролітає прудко, проганяючи із серця срібними крилами останніх кволих метеликів щастя...роздоріжжя плекає порожнечу, воно висмоктує енергію із позитивним зарядом...Роздоріжжя...

У неї було лише два шляхи – на схід і на захід. Тобто дорога – одна, але „векторність” – різна; а значить – і енергетика протилежно різна. Не абиякий вибір. Але ж все-таки він був. Тому вона не відчувала себе „ніким”...Дорога не просто вела на схід - вона упиралась своїм прозорим чолом саме в ту латку неба, де на початку травня сонце піднімає свої руки-промені, ніби по команді „Руки вгору”, яку, так би мовити, напружено вербалізували не то мільйон бажаючих прожити ще один день на цій планеті щасть-нещасть, не то Отець, Син і Дух – власноручно ( чи б пак – власноусно ) ...Вела туди, де сонце народжувало світанок...і точно така ж історія з дорогою на захід;мабуть, лише з тією різницею, що погляди тих же мільйонів на тім клапті неба благально заломлювали руки сонця, не даючи йому сховатись за стиснуту ниточку губ горизонту; проте сонце щодня чинило опір і справно закочується кулею для боулінгу у розірвані навпіл уста обрію, збиваючи кеглі у вигляді мрій-надій-сподівань, які не встигли цього дня обзавестись тілесним життям...значить, все-таки команду агресії щоранку віддають ті, що триєдині...

...Отже, два напрямки, майже дві дороги, а насправді безмежний простір тисячі невидимих шляхів – їх хтось постирав канцелярською гумкою чужих порад, вказівок, врешті – істеричних невиконаних обіцянок; і вона по-небажаному тверезо-ясно знала цих „хтосів”. А тому у її вухах дзвенів вітер (фальшивий кришталь) – від швидкісного перехрещень роздоріжжя цих невидимих путів у серці...То на схід чи на захід? Вона ще не знала, в який бік поверне свою стрілочку вектор її думки. Зрештою, куди йти – не таке вже й важливе питання; сам факт того, що вона за мить кудись піде – ось сховище найважливішого сенсу в даний момент її життя.

Небо розстібнуло на своєму лискучому сіро-блакитному черевці застібку-блискавку (тепер ця блискавка грає роль справжньої – зірницею на сході), щоб висипати з гучним дзвоном кілька тисяч пригорщ срібних дзвіночків (ось де передзвін – справжній кришталь...). Краплі були щедро гігантського розміру, тому дзвін лунав ще той...Вони летіли якусь долю секунди від рівня очей з-за волоссям на її припіднятій до неба голові до асфальтованої дороги, яка, здавалась, здригалась голосним стогоном від водяного (практично – водневого) вибуху на її шкірі; краплинчасті дзвіночки в суїцидному пориві кидали своє кулясте срібло на асфальт і залишали для трасологів сліди у формі котячої лапи – велике кружальце, а поруч кілька менших, відчуваючи коротюсінький тріумф: перед тим, як розстелитись мокрим полотном сліду, кулясті бомби вологи святкували мить удару бризками, що малювали у повітрі корону...Травень любить частувати своїми дощовими коктейлями...

Схід чи захід? Чи не вперше їй випала можливість вибирати САМІЙ. Схід чи захід?.. НІХТО не скаже, як буде краще, НІХТО не матиме права апелювати до її свідомості, здорового глузду і тверезого мислення, НІХТО не диктуватиме їй, як писати листа своїй долі, НІХТО...Схід чи захід?.. І НІХТО не даватиме практичної поради, скориставшись якою, тобі буде легше щось влаштувати у своєму житті, легше буде завоювати схвальні відгуки оточуючих, легше буде стати таким, як усі, розчинившись цукром у спільноті „ближніх”... а від цього цукру – якого настільки багато – стає до нудоти приторно і хочеться вибігти від цих любителів солодощів кудись поближче до WC (бо нудить все дужче і дужче). А їй зовсім не кортіло скуштувати таких кондвиробів; вона взагалі любила пестити смакові рецептори гіркими відтінками!! А якщо вже розчинятись, то не в сірій мільйонності „ближніх” беззвучним цукром, а в яскравості індивідуальності найдорожчої людини з феєрверком бульбашок емоційного гейзера і радісним шипінням, яке непідготовленому вуху нагадало би дисонанс настроювання симфонічного оркестру – подібно до таблетки шипучого аспірину...Їй хотілось сказати, що від усього цього цукру у неї вже розвинувся цукровий діабет у душі, і їй просто життєво необхідно уподібнитись до аспірину – щоби зняти головний біль і збити жар. Здається, всередині неї тільки й лишилось – що біль і жар. А серце – воно порожнє; через те, що на роздоріжжі... Схід чи захід?...Це роздоріжжя у матеріальному світі не спроможне зрівнятись із тим роздоріжжям, на яке поклали її серце. Вибір. Вона вперше робила його сама.

Схід чи захід? Срібні дзвіночки падали із сіро-синього трампліну вже із роздратуванням. Їх політ закінчувався нервовим ударом по її ніжній шкірі; мабуть, вони не були камікадзе – просто партія їх парашутів виявилась бракованою, інакше чому так нервувати?... два зовсім різні передзвони ( від бомбардування дощу і від перехрещень доріг у серці) накладаються і заважають думати...Схід? Захід?...

„Подумай сама: як можна надавати пріоритет замкам із піску? Жити треба реальним життям!”, „...Навіщо витрачати сили на спроби дотягнутись до сонця? Воно високо. Спустись на землю”, „ Зусилля слід направляти на те, що ймовірно дасть плоди, а не перебувати у погоні за Лохнеським чудовиськом, яке, коли його схрестити з домашніми курми, нестиме поживні яйця”, „Іноді треба ампутувати свої амбіції, ті, що не підкріплюються умовами і реальною основою. Таке життя. Мріями жити солодко, але ними ситим не будеш”, „Гра не варта свіч. Чому б тобі не жити реальністю, як всі? Ніколи не переслідуй свої ілюзорні мрії – поки бігтимеш за ними, втратиш все. Не ризикуй”... ... ...

Ці слова пролітали в пам’яті, наче бусинки з розірваного намиста. Вони знову нанизувались – на звукові хвилі потужного гучномовця пам’яті, потім переживали метаморфозу, ставали кинджалами і різали по серцю. Проте – йому вже байдуже: воно пусте. Серце-пустка... Слова повторюються рефреном, їх хвилі наганяють підрощену напругу, але вони вже не викликають резонансу незадоволення... вони не торкають її серця... нема що торкати...BASTA! „Тепер вибір за мною!”... Схід чи Захід?

Чому людей так дратує прагнення вирватись із кола буденності? Навіщо так зневажати потяг до того, що кличе твоє серце? „Гра не варта свіч”? Не ризикуй... Де ж ті людські істоти, що сповідують принцип про ризик і шампанське?? Невже цей алконапій більше нікого не спокушає?... якби ВСІ жили лише реальністю і не тягнулись до сонця, то так і жили б ми досі в печері... Хто дав право проповідувати прагматичність як релігійну основу для життя? У нас немає офіційної чи державної релігії! ...Схід чи захід?..

У неї душа паперова – тонка, тендітна і марка: її так легко зім’яти, розірвати, забруднити. Спалити. А ви знаєте, що окислення паперу – це повільне горіння? Ні?.. Коли папір залишений на довгий час під прямими сонячними променями, він жовтіє – це і є воно, окислення, повільне горіння. І що довше листок паперу лежатиме на сонці, то сильніше наближуватиметься до мертвого забарвлення, ставатиме все коричневішим – ніби ви потримали його над полум’ям свічки. Але на сонці він не спалахне. Повільне горіння. Повільна смерть...Так і її паперова душа... Вся ця прагматичність, практичність, буденність і голос стада примушують її повільно жовтіти, повільно згорати. А що є гіршим за повільну смерть?... Компроміси, укладені між „хочу” і „мушу”, „мрію” і „роблю” забруднили папір настільки, що хочеться думати, що він з початку був узятим із пачки кольорового паперу...Папір – такий незручний матеріал...

Схід чи захід? На сході – зірниці і, мабуть, гроза; це її не просто вабить, а зваблює. Схід – це світанок, це початок, це світлі надії. Це – майбутнє. Як втриматись, щоб не піти на схід? Але на схід можна дозволити собі піти тільки з НИМ...а він...”Він ніколи не буде з тобою. ТИ йому зовсім не потрібна. Навіщо витрачати сили на спроби дотягнутись до сонця? Воно високо. Спустись на землю...”Можливо, єдиний пункт, по якому вона могла визнати рацію „хтосів”. Але не хотіла...Тепер, побачивши дорогу на схід ( у нове майбутнє), у скронях пульсує здогад, що на сході (у майбутньому) його не буде, а без нього їй „схід” не потрібний.

Вона й не помітила, що стоїть на обочині дороги вже близько двох годин, і за цей час сонце спустилося вниз на кілька сходинок. Вранці вона ствердила, що їй зле, а тому залишилась вдома; приготувала сніданок для всіх „своїх”, поцілувала, закрила вхідні двері і сіла на килимок під ними. Тоді швидко скочила на ноги і забігала по квартирі, збираючи найнеобхідніші і найцінніші для неї речі; в її кімнаті раптово побільшало простору: стіни і шафи засвітили голими боками. Поправивши за плечами рюкзак, вона вирішила не обмірювати приміщення, в якому пожовтіла її паперова душа, прощальним поглядом: так роблять, коли хочуть запам’ятати деталі, а їй хотілось забути навіть загальні риси...Кинувши ключі під замкнені двері, вона стрімголово побігла по сходах вниз; вона бігла до зупинки, боячись, що зараз хтось повернеться додому хоч би й за забутим на холодильнику бутербродом і кинеться тягнути її назад...Тому вона не чекала потрібного маршрутного таксі, а сіла в перший-ліпший автобус...на кінцевій вона сіла знову в перший транспортний засіб громадського користування, який потрапив у зону її погляду...так вона їздила до самого вечора, поки випадково не сіла в маршрутку, що прямувала за місто – до ЇЇ дороги.

Але тільки тепер вона зрозуміла, що Його справді все рівно не буде поруч, а тому не буде і сходу.

Повернувши обличчя на захід, вона різко замружила очі: дорога закінчувалась точно пожежею – сонце палало, немилосердно розкидаючи жмутки свого вогняного волосся. На захід! Так, на захід... Вона намітила перспективу свого шляху і пішла дорогою, яка закінчувалась заходом сонця...

Воно горить - ясно і палко. Їй до судом захотілось дійти до сонця, зачерпнути долонями його полум’я і випалити в душі всі ті плями, які проявились на її фотоплівці за роки існування у світі „спільноти ближніх”. І їй не було страшно від здогаду, що вона може згоріти повністю: краще спалахнути і згоріти за одну мить, ніж „повільно горіти” все своє життя...ось – ще трохи...ще трішки – і буде сонце...Вона пішла від усіх, щоби спробувати дотягнутись до сонця, і у неї більше не буде „ще однієї спроби” чи „ наступного разу” – їй більше не буде від кого йти...

Сонце – ось, рукою можна торкнути, а за мить – знову на горизонті...Швидше йти!! А то сонце впаде за обрій, а їй потрібно або випалити плями, або згоріти...Вона кидає рюкзак і біжить дорогою просто на сонце – як Дон Кіхот зі списом на вітряк. Її мрії – вітряки на роздоріжжі... Вона спробує; їй вже нема чого втрачати і нема куди відступати; вона спробує – дістати сонце: щоби згоріти, або стати знову чистим листком паперу. Вона спробує. Комусь же має дістатись шампанське...

15.07.2006

Діана Попкова, студентка Одеського университету ім. Мечникова



© Kievrus 1999-2014 Написать письмо
google-site-verification: google90791c0187cc9b41.html