ПіК вже оголосив гаслом 2003 року – “Всі на заробітки”. Але якщо супроводом іншого гасла “Року Росії в Україні” буде дзвін келихів на урочистих фуршетах і ексклюзивні посмішки Президентів двох братніх народів, то “Рік українського гастарбайтера в ЄС” позначиться довгими чергами біля консульств та сльозами стареньких матерів в спустошених “економічними реформами” селах.

Італійські хроніки

За даними німецького державного агенства з працевлаштування сфери, що потребують некваліфікованої робочої сили, стають все менш популярними серед європейців і вже зараз відчувають голод “людського ресурсу”. Але після падіння Берлінського муру поряд з офіційним ринком праці з’явився тіньовий сектор – вихідці з колишнього соцтабору так швидко заповнювали вакуум і на таких невибагливих умовах, що західні бізнесмени раптом “призабули” і про соціальні стандарти, і про права людини. Поряд з низькою заробітньою платою і відсутністю соціальних гарантій, українські гастарбайтери зазнають утисків і в забезпеченні фундаментального права на життя.

Картина, яка постає після ознайомлення з консульським реєстром перебування українських громадян за кордоном, як кажуть, не для людей із слабкими нервами. Так, тільки на території Італії протягом 2000 – 2001 років удвічі почастішали випадки загибелі українців. У 2002 тенденція помітно зросла, при чому наші громадяни все частіше гинуть нагло: у дорожньо-транспортних пригодах, через відсутність техніки безпеки на виробництві, а то й у наслідок прямого насильства. Звісно, це не геноцид і не цілеспрямована політика на витіснення заробітчан: Італійська республіка поважає і дотримується Європейської конвенції з прав людини. Однак, про це не знають наші громадяни, і тому їхні майнові права і права їхніх загиблих родичів часто порушуються ділками від юриспруденції. Показовим є випадок, коли в компенсацію за загибель близького родича сім’я з Тернопілля отримала 5 000 євро. Цих грошей вистачило, аби перевезти тіло на Батьківщину і поховати, але про відшкодування за смерть годувальника говорити годі. Коли до справи підійшли українські юристи, з’ясувалося, що італійський колега у вигляді гонорару за ведення справи отримав 25 000. Кілька підписів на паперах і візитів до працедавців загиблого коштували в чотири рази більше, ніж життя людини. Тоді як реальне відшкодування сім’ї Укрінюрколегія оцінила в 70 000 євро. Але справа не в сумі, а в принципах та підході: ведення справ про страхове і посмертне відшкодування є звичними на Заході, однак місцевий юрист надаватиме перевагу шляху найменшого спротиву, якщо не відчуватиме контролю з боку українських контрагентів. Практика свідчить, що за участі українських адвокатів у процесі захисту інтересів заробітчан, відшкодування може сягати 40 000 євро на особу.

Піренейський синдром

Як відомо, Португалія стала Меккою для пошукачів заробітку з Західної України, і вже зараз там легально працює 68 тисяч українців, на “чорному ринку” – вдвічі більше. Однак, суттєвої зміни у правовому захисті контрактників чи нелегалів не відбулося. По-перше, не всі летальні та тяжкі випадки потрапляють у фокус українських консульств і місцевої влади. Насьогодні відомо про 502 загиблих громадян протягом 2000 – 2002, що ж до травмованих чи хворих, то така статистика не ведеться. Ні статус, ні фінансування, ні фізичні можливості не дозволяють консульським установам повністю відстежувати інформацію, надавати в усіх випадках кваліфіковану допомогу. А відтак заробітчани змушені розраховувати на свої сили, зароблені тяжкою працею статки і чесність місцевих юристів. Проте, для останніх справи гастарбайтерів вже стали вигідним і швидким бізнесом. Для цього адвокати підшуковують собі помічників з числа вихідців з країн СНД, та з їхньою допомогою намагаються укласти з родичами загиблого довіреності на ведення справ, часто в одному примірнику і на португальській мові. Найчастіше, мова йде про випадки, де до судового розгляду справа взагалі не доходить, а адвокати отримують супер-гонорари просто за оформлення паперів. Якщо ж українці наважуються йти до кінця, або сумніваються у принятності запропонованого варіанту відшкодування, їм доводиться стикатися з особливостями судового процесу в Португалії. Так, якщо громадянин зазнав смерті чи травмувань на виробництві, справу потрібно вести одразу в Суді трудових спорів і Суді у цивільних справах. Якщо ж родичі загиблого в автокатастрофі вимагають компенсації від працедавця, процес буде йти одночасно у 3-4 судових установах. Погодимося, родини з малих західноукраїнських містечок і сіл навряд чи можуть дозволити собі таку розкіш, відчай родичів і правова необізнаність заробітчан продовжують лити воду на млин метких місцевих адвокатів.

Якщо відверто визнати факт фіксування офіційною статистикою неприємностей, що трапляються переважно з легалізованими заробітчанами, то випадки загибелі нелегалів часто ігноруються вже на місцевому рівні. Так, іноді поліція не фіксує переміщення тіла невідомого загиблого, трапляються інциденти, коли у лікарнях неправильно реєструють ім’я, що згодом ускладнює процес впізнання і порушення позову про відшкодування. Потрібно також пам’ятати, що згідно з місцевими законами невпізнане і невитрибуване протягом 3-ох місяців тіло можуть передати до медінститутів для потреб навчання. У кращому випадку, за відсутності коштів на повернення тіла, родичі можуть розраховувати на поховання у колективній могилі в далекій Португалії. Не кращі справи й у сусідній Іспанії, де кількість “морських справ” про загибель українських моряків невпинно зростає. Оскільки служити їм доводиться під прапорами таких держав як Панама чи Ліберія, розслідування обставин їхньої смерті найчастіше заходить у глухий кут і потрапляє до довгих шухляд іспанських поліційних відділків поряд із справами мароканців та пакистанців. Це зайвий раз підтверджує тезу про те, що у захищеності “людського чинника” Україна все частіше опиняється поряд з країнами третього світу. І нарікати на таке ставлення годі, якщо врахувати той факт, що окремі українські представництва в кращому разі здатні оплатити 10% повної вартості репатріації праху своїх співгромадян.

Європейський підхід

Тому на даний момент українська держава в очах громадян довела свою неспроможність інтегруватися до Європи і водночас відстоювати позиції рівності та захищеності їхніх прав. Зрештою, ситуацію, коли українські мігранти та їх сім’ї лишаються віч-на-віч з порушеннями основних прав людини, навряд чи можна виправити на зустрічах Трійки “ЄС – Україна”. Рішення на такому високому рівні приймаются лише тоді, коли європейці відчувають тиск фактів, помножений на реакцію авторитетних мас медіа, бізнесових та інтелектуальних кіл. Відтак, перед нами відкриваєтся два шляхи. Або з роками накопичуватиметься критична маса вдалих судових прецедентів, і іноземні працедавці звикнуть поважати права українських заробітчан і залагоджувати спори у позасудовому порядку. Ціною такої практики буде значний відсоток зниклих безвісти, тривалі строки судових процесів і пов’язані з ними матеріальні втрати родичів скалічених і загиблих. Врешті, це нормальний сценарій для європейців “другого сорту”. Альтернативою є створення цілісної системи взаємодії українських юридичних фірм, консульських установ та громадських фондів, що опікуватимуться правами українців за кордоном. В новітній історії України вже був приклад такої “етапності” у подоланні комплексу меншовартості політиками. Ще в 1993 – 1995 рр. перші остарбайтери з України почали добиватися рівних прав з колишніми чеськими, польськими та єврейськими рабами Третього райху. Успішні результати згодом змусили німецьких бюрократів визнати правоту позивачів і підштовхнули до поширення програми компенсацій і на інших громадян України, постраждалих від примусової праці у роки Другої світової війни.

Зараз на рівні співробітництва громадян і державних органів важливо окреслити те коло питань, які вимагають негайної реакції і вирішення яких створить основу для ефективних рішень у найближчому майбутньому. По-перше, потрібно проводити елементарний правовий лікбез громадян, які виїзджають за кордон, оскільки, незалежно від статусу і легальності роботи, у критичній ситуації кожен має право на гідний судовий захист і відшкодування збитків. Цю функцію можна покласти на турфірми, кадрові агенства, а наявність кваліфікованого юрис-консульта у фірмі законодавчо закласти неодмінною умовою видачі ліцензії на надання подібних послуг. По-друге, знайти форму співпраці консульських установ та українських юридичних служб. Не поодинокими є випадки шахрайств з боку фірм-фантомів та підставних повірених, позбавлених права на юридичну діяльність, які користаються з необізнаності українців з законодавством країни перебування. Ще більшого поширення набула практика формального, поверхового підходу до захисту прав заробітчан та їх родичів. Існує також загроза встановлення неформальних зв’язків між співробітниками консульських відділів та місцевими юристами, які в обмін на надання інформації про скрутне положення українців готові виплачувати значні комісійні у твердій валюті, водночас позбавляючи службовців клопотів з численними скаргами. Зрештою, посли мають у випадку неприхованого і брутального порушення прав співгромадян звертатися з нотою до органів місцевої і центральної влади країни, доводити факти зловживань до відома провідних в даній країні ЗМІ. Принаймні така діяльність має бути одним з основних критеріїв оцінки посла, впливати на тривалість його перебування на високій посаді, просування службовою драбиною.

З іншого боку, держава повинна відмовитись від цинічного підходу “Порятунок потопельників – справа рук самих потопельників”. Проте, схоже на те, що чекати на такі системні зміни у захисті прав варто тільки після змін принципів побудови самої влади.

Коментар президента Укрінюрколегії Данила Курдельчука

На сьогоднішній день у провадженні Укрінюрколегії перебуває близько сотні справ про відшкодування шкоди родичам громадян загиблих на території іноземних держав. Практично всі сучасні конституції передбачають рівні права для місцевих і іноземних громадян. Окрім знання цього основоположного принципу сучасного міжнародного права, не менш важливим є також правильне правове розуміння зазначеної категорії справ – страхових з погляду українського юриста і спадкових з точки зору, скажімо, італійського, португальського чи іспанського права. Це дає юридичний ключ до ефективного вирішення багатьох правових питань на користь наших громадян. Категорія справ про відшкодування шкоди добре відома Укрінюрколегії і провадиться нею, незважаючи на її фактичну нерентабельність і багаторічну судову тяганину. Так, наприклад, почата за фактом загибелі громадянина України Ігоря С. в Бельгії у 1995 році цивільна справа проти бельгійськрої страхової кампанії закінчилася лише в березні 2002. При цьому окрім сум, присуджених нашим громадянам, 2 500 євро було присуджено Державі Україна як затрати, понесені посольством при відправленні тіла покійного до України.