Володимир Бойко: КВАРТИРНЕ ЗАПИТАННЯ0 “Люди як люди. Люблять гроші, але це завжди було ... Звичайні люди... Квартирне питання тільки зіпсувало їх”, — ці слова булгаковського Воланда чи не найкраще характеризують працівників прокуратури нашої держави. Які й гроші люблять, і вирішенню квартирних питань присвячують не тільки вільний, а й значну частину службового часу. Благо, можливостей для прокурорського працівника поліпшувати в робочий час свої житлові умови, та ще й за рахунок інших громадян, — безліч. Отже, до уваги читачів — невеличка журналістська розвідка про те, як вирішують свої “квартирні питання” працівники української прокуратури.
Ну, з Генеральним прокурором України все зрозуміло. Шикарна квартира в Донецьку в елітному будинку по вулиці 50-тиріччя СРСР (є і така в шахтарській столиці!), апартаменти в Києві біля Золотих Воріт вартістю понад мільйон доларів, ще одна двоповерхова садибка знову ж таки в центрі Донецька, що тільки будується — ці ознаки прокурорського добробуту мають переконати, що на 42 тисячі гривень сукупного річного доходу (а саме така сума фігурує в податковій декларації нинішнього Генпрокурора) можна прожити цілком пристойно. Звісно, за умови, якщо ви — Генеральний прокурор. Бо в протилежному випадку навряд чи будівельні організації стануть вам безплатно будувати резиденцію на історичній батьківщині, зводячи такий собі палац на тому місці, де нещодавно стояв будинок на п’ять сімей
Відчувши потребу в ще одному родинному гніздечку, кілька місяців тому Генеральний прокурор через свого старшого брата — голову ДПА в Донецькій області Олександра Васильєва — прикупив у Донецьку житловий п’ятиквартирний будинок за сто тисяч доларів (мабуть, отримав квартальну премію за розкриття вбивства Г.Гонгадзе). Після чого будинок був знесений, а на його місці почалося зведення ще однієї прокурорської хатинки. Скоро об’єкт буде здаватися в експлуатацію і, сподіваємося, Геннадій Андрійович запросить кореспондента “Грані-плюс” на освячення садибки. Отже, за Генерального прокурора можна не хвилюватися, йому є де притулити голову після денних трудів по боротьбі з корупцією в державі.
Підлеглі Геннадія Андрійовича також намагаються не відставати від патрона. Тим більше що для цього є всі необхідні умови. Нагадаю, що в 1995 році, вступаючи до Ради Європи, Україна взяла на себе відповідальність скасувати таке ганебне явище, як загальний прокурорський нагляд. Відповідно до радянських традицій та старої редакції Закону України “Про прокуратуру”, прокуратура мала право втручатися в діяльність будь-якого підприємства, установи, організації, влаштовувати перевірки — від дотримання санітарних норм до сплати податків, опротестовувати накази керівників підприємств, подавати позови від імені одних суб’єктів права до інших без сплати державного мита тощо. Одним словом, вирішувати ті питання, які підлягають виключно судовій юрисдикції. Відповідно до міжнародних зобов’язань, нова Конституція України (стаття 121) не містить навіть згадки про так званий загальний прокурорський нагляд, а на прокуратуру покладено лише чотири функції:
1) підтримання державного обвинувачення в суді;
2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;
3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;
4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.
Відповідно до цього, з усіх законодавчих актів і насамперед Закону України “Про прокуратуру” були вилучені всі посилання на загальний прокурорський нагляд, бо такого явища в нашій державі немає й бути не може. Але в статтю 9 Перехідних Положень Конституції в 1996 році якийсь мудрий дядя записав, що “Прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів, та до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування”. Причому, зверніть увагу, якщо для реформування судової влади та приведення у відповідність з новою Конституцією законодавчої бази давався п’ятирічний термін, то для реформування прокуратури жодних строків встановлено не було. Зрозуміло, що ніхто законопроекту, який би врегулював діяльність прокуратури в умовах дії нової Конституції, не розробляє, а всі без винятку генеральні прокурори, що правили після 1996 року — і Потебенько, і Піскун, і Васильєв — заявляли, що вони будуть боротися за відновлення прокурорського нагляду.
Прокурорську впертість можна зрозуміти, бо якщо скасувати загальний нагляд, то працівникам прокуратури доведеться жити на саму зарплатню, а квартирні питання вирішувати так, як це роблять всі інші громадяни в цій країні. А доки Генпрокуратура бореться за узаконення нагляду, прокурорські працівники не упускають можливості й собі половити рибку в каламутній водичці, як це зробила землячка Генерального прокурора — помічник прокурора Ворошиловського району м. Донецька Ірина Кротова.
10 листопада 2003 року суд Ворошиловського району під головуванням судді Л.Лівочки й за участю помічника прокурора І.Кротової виніс рішення за позовом прокуратури Ворошиловського району про визнання громадянки Н.Борисової такою, що втратила право користування своєю однокімнатною квартирою в самісінькому центрі Донецька. Власне, громадянка Борисова й гадки не мала про те, що дві подруги — І.Кротова та Л.Лівочка, яка нещодавно перейшла на суддівську роботу також з посади помічника прокурора Ворошиловського району — вирішують долю квартири, в якій вона прописана. Бо громадянку Борисову на те судове засідання якось не запросили. Мабуть, суддя забула направити повістку. А, може, конвертів не було.
Позов був заявлений прокуратурою в інтересах Житлово-експлуатаційного об’єднання, при тому, що позови прокуратура може заявляти виключно в інтересах держави (ЖЕО взагалі не є державними підприємствами, а перебувають у комунальній власності). Тим не менш, застосувавши прийоми загального прокурорського нагляду та зобов’язавши ЖЕО скласти “акти обстеження квартири”, помічник районного прокурора І.Кротова, яка підтримувала позов у суді, змогла переконати свою близьку подругу І.Лівочку в тому, що громадянка Н.Борисова понад шість місяців не з’являється в своїй квартирі, а тому її треба виселити, оскільки в квартирі немає речей, що належать Н.Борисовій. При цьому суд не став з’ясовувати ані те, яким чином прокуратура проникла в квартиру й провела ідентифікацію предметів побуту, ані те, чому ж у такому разі вчасно платяться всі комунальні платежі. Суд навіть не поцікавився, на якому поверсі та квартира знаходиться — в судовому рішенні записано, що на 5-му, в той час як насправді помешкання громадяни Н.Борисової перебуває на 12-му поверсі.
Рішення було винесено, пролежало в суді місяць до вступу в законну силу (ніхто його копію Н.Борисовій, ясна річ, не відправив — мабуть, знову конвертів у суді не було), після чого ордер на цю квартиру був миттєво виданий... так, так, саме так — помічнику прокурора Ворошиловського району м. Донецька І.Кротовій. Фантастика та й годі: поліпшити свої житлові умови прокурорському помічнику вдалося без всякого п’ятого виміру та інших Воландівських штучок, а лише завдяки загальному прокурорському наглядові.
Дізнавшись, що в її квартиру збирається вселятися працівник прокуратури, громадянка Н.Борисова подала апеляційну скаргу, домоглася поновлення строку на апеляційне оскарження та накладання тимчасової заборони на приватизацію чи обмін квартири. Отже, подивимося, як поставиться Апеляційний суд Донецької області до того, як вирішують свої квартирні питання працівники прокуратури. Що ж стосується ставлення прокурорського начальства до цієї історії, то воно відоме — на всі вимоги Н.Борисової порушити кримінальну справу щодо І.Кротової та Л.Лівочки з прокуратури приходять відповіді, що все законно.
Більше того, працівники прокуратури Донецької області в бесіді з автором цих рядків висловлювали своє обурення поведінкою громадянки Н.Борисової, яка ніяк не хоче зрозуміти, що І.Кротова вже сім років перебуває на квартирній черзі в той час як їй, як молодому спеціалісту, квартира повинна надаватися протягом двох років.
Ну що тут можна порадити? Коли суддя Апеляційного суду м. Києва Юрій Василенко побачив, що міська влада не збирається виділяти його сім’ї ніякої квартири (а суддям квартири мають надаватися протягом 6 місяців), то він подав позов до Київської міськдержадміністрації і через три роки таки висудив собі помешкання на Лівому березі. Тобто суддя поступив так, як це й передбачено законом, а не шукав, кого б із співгромадян можна було позбавити житла на свою користь. Якщо працівник прокуратури І.Кротова за перебігом 2 років перебування у квартирній черзі переконалася, що порушується закон щодо надання житлової площі молодим фахівцям, то вона повинна була порушити кримінальну справи за цим фактом та притягнути до відповідальності Донецького міського голову. Або подати позов. Тільки не до громадянки Н.Борисової, а до міської ради. Хоча, закликати працівників прокуратури дотримуватися хоча б видимості законності — то даремно гаяти час. Бо на всі претензії вони завжди висувають зустрічне запитання: “Якщо Генеральному прокуророві квартири по мільйону доларів купляти можна і ніхто не цікавиться, де він взяв такі гроші, то нам що — не можна?”. Цікаве запитання. І, головне — абсолютно логічне. .
|
