ПОВІТРЯНІ ЗАМКИ БУДУВАЛА УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА НА СВОЄМУ КОНГРЕСІ В КИЄВІ0
... Світовий конгрес українців (СКУ), який протягом останніх чотирьох днів відбувся в Києві, був приречений стати подією тижня. Не тільки через звичайну інформаційну бідність серпня, а й високий представницький рівень (близько 450 делегатів із 35 країн) і спробу організаторів об’єднати західну діаспору зі східною під гаслом «Всюди, де живуть українці, — живе Україна».
Конгрес, який нині став фактом історії, задовго до початку викликав спогади про інші велелюдні збори — Всесвітній форум українців, який відвирував два роки тому і став ареною ганьби для Леоніда Кучми та збудованої ним системи влади. Отже, всі проводили паралелі, чекаючи чогось подібного.
Можливо, саме тому влада вирішила врахувати позаторішні помилки. Цього разу вона повернулася до наших закордонних братів і сестер не приязним «європейським» обличчям, а тупою фізіономією бюрократа. Інакше кажучи, зробила все, щоб отруїти делегатам радість роботи й спілкування.
Ремонт плановий. Аж до несподіванки
В 2001 році Леонід Кучма доклав чимало зусиль, щоб приручити діаспорних керманичів, — давав аудієнції, роздавав ордени «За заслуги», сипав силуваними компліментами. Втім, повного вірнопідданства від Форуму він так і не дочекався. Коли під час «коронної» промови «арбітр нації» вирішив затаврувати ганьбою «винуватців касетного скандалу», віднісши до їх числа кого завгодно, тільки не самого себе, зал відреагував тупотінням і свистом, який ущух лише тоді, коли замовк і Кучма.
Потім були виступ Левка Лук’яненка і ще багато прикрих для «гаранта» хвилин. Врешті-решт, Банковій так і не вдалося вирізати з резолюції Форуму гіркі слова про сваволю кланів в Україні, страхітливу корупцію, порушення прав людини.
Отож цього разу режим, щоб не бути освистаним, вирішив проігнорувати конгрес. А ще — на побутовому рівні помститися за минулі образи. Віце-президент СКУ Марія Шкамбара, прилетівши два тижні тому до Києва з Канади, з’ясувала, що просторого залу в Українському домі делегатам не нададуть — там розпочався ремонт. «Плановий», так би мовити...
— Зал ми орендували заздалегідь, — розповіла пані Марія, — і так само заздалегідь внесли заставу — 37 тисяч гривень. Не думаю, що посадова особа, яка підписувала з нами угоду, не знала, що зал ремонтуватимуть... Коли я почала обурюватись, мені порадили написати листа в адміністрацію президента — може, там дозволять «плановий» ремонт зупинити.
Делегати засідали в атмосфері вокзальної тисняви
Український дім справді перебуває на балансі сумнозвісного Державного управління справами при Адміністрації президента. Однак на абсурдне листування з Віктором Медведчуком в організаторів форуму вже не було часу.
Довелося похапцем шукати інше приміщення в центрі столиці. Як наслідок — делегати протягом чотирьох днів товклися в невеликому й малопристосованому залі Будинку вчителя, в задусі та майже вокзальній тисняві. Через банальний брак місць організатори навіть були змушені обмежити доступ журналістів на форум.
Песимісти вбачали в усьому цьому ще один символ занепаду, в якому нині перебуває Україна. Оптимісти згадували, що в Будинку вчителя в 1917 році засідала Центральна рада, і цим утішалися. Що ж до авторки цих рядків, то малоінтелігентний фокус, який відомство Медведчука устругнуло, вигадавши «плановий ремонт», примушує її поставити під сумнів інтелектуальний потенціал структури, якою керує Віктор Володимирович.
Справді, чи можна було краще прислужитися інформаційній розкрутці СКУ, ніж вигадати інцидент із приміщенням? Сам форум вийшов мирний, зовсім не войовничий. Однак про утиски делегатів просурмили мас-медіа. Делегати, в свою чергу, розвезуть інформацію про те, що сталося, по своїх країнах. Якщо це те, чого влада добивалася, — Кучма може приймати співчуття: у створеного ним режиму є чимало зухвалості й нахабства, але немає й грама сірої речовини.
Становище наших нелегалів у Португалії — безправне
Як відомо, за кордоном нині проживають близько 25-27 мільйонів українців. Із них 20 мільйонів — це, умовно кажучи, «стара еміграція», сформована протягом ХІХ-ХХ сторіч унаслідок історичних та економічних катаклізмів. Решта 5-7 мільйонів — так звана «нова хвиля». Це наші співвітчизники, яких викинув за кордон кучмізм.
У пошуках шматка хліба вони наводнили Росію, Чехію, Італію, Португалію, Польщу, Грецію. Часто-густо їхнє становище — нелегальне. Кваліфіковані робітники, вони працюють за платню втричі-вчетверо меншу, ніж їхні «легалізовані» колеги. Їх зазвичай не люблять іноземці, їх не захищає закон. Щоб уповні уявити трагізм їхнього становища, варто згадати загибель Сергія Кудрі з селища Володарки. Взимку 2001 року його, як собаку, пристрелив польський поліцейський просто посеред шляху. І покарання поніс таке, як за вбивство тварини, — якихось два роки ув’язнення.
Представник української діаспори в Італії, виступаючи на конгресі, розповів, що в цій середземноморській державі нині налічується 500 тисяч українців. Це переважно жінки з Західної та Центральної України, яких злидні відірвали від дітей і родин. Звідси — численні психологічні проблеми.
Представник українців у Португалії назвав іншу цифру — 300-400 тисяч. Саме стільки українських мулярів, теслярів, сантехніків працюють у цій країні на будівельних майданчиках. Ці люди мають український паспорт, але українське посольство не створює їм умов для участі в виборах, — мовляв, вони якісь «незареєстровані»... Становище нелегальних робітників — страшне й безправне.
— Чому Кучма, коли відвідував Португалію, не підписав угоду, яка полегшувала б їм життя? — риторично запитував представник нашої «трудової діаспори» у цій південній країні. — Чому б не зробити це зараз?
На жаль, соціальні й політичні акценти не стали лейтмотивом конгресу. Учасники здебільшого обмежувалися, так би мовити, фольклористичним колом інтересів — розповідали про розвиток (чи занепад) української культури, видання книжок, часописів, святкування Різдва й Великодня. А ще — наголошували: Україна повинна допомагати діаспорі! І то не лише морально, а й матеріально!
Все це абсолютно вірно. Однак фактично за рамками конгресу залишилося запитання: як усього цього можна чекати, доки при владі Кучма?!
Фінансування СКУ та заяви Дмитра Табачника
Ставлення керівництва СКУ до нинішньої української влади важко назвати надто принциповим. Президент конгресу Аскольд Лозинський свого часу уславився, зробивши кілька негативних випадів у бік Миколи Мельниченка та Григорія Омельченка, — мовляв, це люди, які завдають шкоди іміджу України... Нині пан Лозинський утримується аж від таких скандальних заяв. Однак критика на адресу Кучми, яка лунає з його вуст, має, так би мовити, косметичний характер — не більше.
Керівництво СКУ дорікає Леоніду Даниловичу за незнання історії, за нездержливість на язик і тому подібні дрібниці. Про вбивство Гонгадзе, корупцію і численні злочини, від підозр у скоєнні яких «гарант» так і не відмився, Лозинський та його колеги згадувати не хочуть. Можливо, все-таки чекають від Кучми фінансування? Можливо, вже дочекалися?
Але яку користь для діаспори може мати така подачка, якщо за неї неодмінно доведеться розплачуватися — вибілюванням іміджу Леоніда Даниловича на міжнародному рівні? Хіба не зрозуміло керівникам СКУ, що робота на Кучму, на зміцнення його влади означає водночас подальше розчарування українців у своїх надіях на краще майбутнє, в незалежності, в здатності побудувати гідне життя на власній землі?
У середу, 20 серпня, Аскольд Лозинський та ще кілька делегатів конгресу мали зустріч із прем’єр-міністром Віктором Януковичем. Не Віктор Федорович до них завітав, ні, — вони мусили йти до нього і втішатися тим, що запрошені. Під час аудієнції мова йшла, зокрема, й про гроші. А вже у четвер зранку «гуманітарний віце-прем’єр» Дмитро Табачник отримав право висловитись таким чином: конгрес, мовляв, визнав, що за 12 років незалежності Україна зробила такий поступ до демократії, на який США не спромоглися й за 200 літ...
Заява Табачника дозволяє припустити, що непорозуміння між керівництвом СКУ та українським режимом вирішені полюбовно. Кожен отримав те, що хотів. Чи отримали бодай щось 27 мільйонів українців — це питання, на яке, думаю, дуже довго треба буде шукати відповідь.
Українці мають брати приклад з євреїв?
Шукаючи рецептів виживання для української діаспори, Аскольд Лозинський багато апелював до національного почуття, патріотизму, національної свідомості. Генеральний секретар СКУ Віктор Педенко змальовував перед делегатами чудові картини майбутнього: мовляв, буде час, коли українець на Камчатці зможе отримати допомогу від українця в Бразилії — так їх зв’яже «чуття єдиної родини».
Говорилося на конгресі навіть про те, що українці мають перейняти єврейські звички. Себто так само, як юдеї, злитися в монолітну транснаціональну спільноту, єдність якої не обмежуватимуть ані кордони, ані громадянство.
Все це, звісно, дуже цікаво. Але навіть якщо не торкатися питання про те, чи здатні українці за своєю природою наслідувати єврейські порядки (для цього, певно, довелося б перевернути догори дригом весь український менталітет, культуру й історію), варто замислитись: навіщо вигадувати аж такі химерні прийоми, якщо є інші — прості й зрозумілі?
В Україні повинна змінитися система влади — це і є перший крок до загальноукраїнського добробуту. Тільки тоді, коли розквітне національна економіка, до наших співвітчизників за кордоном перестануть ставитись, як до «чорних рабів». Ба й сама кількість їх зменшиться — не буде потреби поневірятися на чужині в пошуках заробітку.
Тільки з розквітом економіки розквітне наша національна гідність. Отримавши змогу пишатися власною державою, українці водночас зможуть, нарешті, відчути себе єдиним народом — на всіх континентах. Це все азбучні істини. Однак із політичних мотивів конгрес вперто заплющував на них очі.
«Мы, украинцы, немножко с придурью»
Коли цей матеріал готувався до друку, стало відомо, що керівництво СКУ міркує про те, чи не подати до суду на адміністрацію президента за порушення угоди про оренду приміщення. Намір сміливий. Однак, як завжди, обставлений багатьма умовами: по-перше, спочатку СКУ повинен знайти суд, у якому відбуватимуться такі слухання, по-друге, треба з’ясувати, чи не завдасть подібний процес шкоди іміджу України...
В цьому контексті мені згадався півторарічної давності візит Леоніда Кучми до Сибіру. Виступаючи перед українською діаспорою Нижньовартовська в ролі, висловлюючись російською, «шута горохового», Леонід Данилович бовкав усе, що спадало йому на нетверезу думку. «Ми, украинцы, немножко с придурью!» — цю фразу він промовив саме тоді. «Від сорому нам хотілося залізти під крісла», — згадувала українка, яка стала очевидцем цієї вселенської ганьби.
Навряд чи існує в світі щось таке, що шкодить іміджу України більше, ніж поведінка її президента. Якби учасники конгресу пам’ятали про це, їхня робота мала б інше, більше значення. І для них самих. І для нас, які ще тут.
|
