RUSUKRENG
РОЗДІЛИ
ИНТЕРАКТИВ
ПОМОЩЬ
Розділ / Схід-Захід / Національні інтереси

ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕМОКРАТІЇ

0 Тепер, через 12 років, ми дивимось у відверто відразливе обличчя нашої держави (прошу не плутати з нашою країною) – і всі у розпачі. Чого ж ми не зробили вчасно, що на наших очах і за нашою участю виріс такий телепень-монстр, який ані собі, ані навколишньому середовищу ладу не дасть. Демократична держава відрізняється від абсолютизму тим, що не король Людовик XIV, а будь-який громадянин демократичної держави може сказати: „держава – це я“. Чи можемо ми таке сказати про себе? Будь хто з нас, від Президента до пенсіонера? Рефлексуюча наша свідомість викликає суперечки у найчутливішої і чесної еліти. Ось нещодавно в Internet-газеті pravda.com.ua на цю тему висловилися Андрій Шевченко і Кость Бондаренко. У кожного своє бачення самого себе і своїх однодумців у сучасному становищі, але спільним є одне – ми всі зайшли не туди. Ми всі в цьому винні.

Пам'ятаю свої постійні суперечки з колегами на початку 90-х, щодо закону про люстрацію Справа в тому, що деякі мої колеги вже тоді настільки далеко, порівняно зі мною, просунулися у правозахисному напрямку, що не розуміли, чому я і колись, і зараз вважаю за необхідне прийняття закону про люстрацію. Зараз – менше, бо час ми вже упустили. Я розумію: люстрація – це дуже недемократично. Але замислимося, де б зараз були наші найближчі європейські сусіди і брати по комуністичному блоку; країни Балтії, Угорщина, Польща, якби не повна, докорінна зміна владних еліт, що відбулася відразу після падіння комуністичного режиму у цих країнах. Жорстокий закон про люстрацію і зміни конституцій в цих країнах зробили свою санітарну справу.

Що до нас – винуваті ми самі. Ми – так звані демократи. Це ми пішли на поступки комуністичній номенклатурі на початку 90-х років, коли до остаточної перемоги був один крок. Це наші демократичні лідери домовились з номенклатурою, і відсторонили від влади молодь, яка виборювала перемогу і голодуванням і відкритим опором.

Сьогоднішня антикомуністична риторика наших владоможців (комуністи у нас тепер опозиція) може і вводить в оману на деякий час. Я не можу забути президентські перегони 1999 року, коли більшість моїх колег та знайомих, представників харківської творчої інтелігенції бігли голосувати за пана Кучму, аби тільки не прийшов до влади Петро Симоненко. Своєчасно прийнятий закон про люстрації зробив би такий вибір неможливим взагалі. А ст.13 Конституції Польщі просто забороняє діяльність будь-якої партії з тоталітарною ідеологією. І в Польщі, і в інших згаданих країнах виявилось достатньо імунітету, щоб заглушити страшну комуністичну бацилу, яка шкідлива не сама по собі – хай хто хоче у себе вдома і на вулцях вірує в Маркса і Леніна – це їх право. Бацила комунізму роз'їдає державу з коріння, бо комуністичний державний устрій є клановим і самозамкненим apriori. Цей устрій приречений на відсутність зворотнього зв'язку з суспільством, і прирікає владу і громадян жити окремо одне від одного. А це означає, що наш громадянин – громадянином себе не відчуває...

Однак, може, я перебільшую? Вибори 2002 року вивели у лідери правих – „Нашу Україну“. Наскільки вони праві, скажу нижче. Вибір населення міг би викликати деяке натхнення. Але хто був на другому та третьому місцях? В більшості – комуністи: старі – у вигляді об'єднання „За єдину Україну“, і нові – комуністи під керівництвом Симоненка. Не знаю, як на заході і в центрі України, а на півдні та сході, я бачу, й до сьогодні важко знайти чиновника більш-менш помітного рангу без славетного комсомольсько-комуністичного минулого. На цьому тлі кар'єра нового нашого прем'єра п. Януковича, виглядає просто бездоганно. Бо, як я розумію, чого-чого, а комсомольськими загонами шановний наш прем'єр не керував ніколи. Але, у колоніях, де відбувають покарання, теж є загони...Отже, маємо такий собі ковток свіженького повітря „по-українські“. І от тут перейдемо до поставленого питання – що ми втратили, не застосувавши своєчасно ані закон про люстрацію, ані норми конституції, які б забороняли партії з тоталітарною ідеологією. Чи є сенс приймати такий закон сьогодні? Скажемо відверто самі собі – час втрачено, і все, що потребувало років – тепер буде потребувати десятиліть. І це в кращому випадку. Сьогодні ми маємо до діла наслідки свого ж безглуздя. Не може існувати будь-якої вільної держави Україна. Україна може бути або демократичною і європейською, або її не буде взагалі.

Цього, до речі, не скажеш про наших сусідів. Я не маю на увазі Росію – бо це надто складне геополітичне і культурологічне утворення. А от Білорусь, Молдова, не кажучи вже про країни середньої Азії, без демократії протримаються, бо ці країни не настільки вагомі в геополітичному контексті Європи. За словами Адама Міхника: „Без вільної, демократичної України неможлива вільна, демократична Польща!“ Та й сама Україна може узгодити свої різноманітні інтереси, регіональні, політичні, економічні – тільки шляхом суспільного договору, який і є демократією – і нічим більше. 50-70 років назад був би в нас ще один вихід – диктатура правого ґатунку, на кшталт франкізму, чи у пом’якшеному вигляді – голлізму.

Але світ за півсторіччя змінився. Права диктатура, або авторитаризм, не будуть сприйняті нашими сусідами по Європі, хоч яким би вигідним для них самих такий наш устрій не був. Та й диктатор правого табору повинний бути людиною освіченою, бездоганно грамотною історично. А такої постаті щось не видно, хоча багато хто під час президентських виборів 1999 року вбачав такого лідера в Євгенові Марчуку. Але сумний досвід показав, що ця потужна політична постать поступилася слабішими за нього. Чи випадково це? Недарма Україну називають країною з соціал-демократичною більшістю населення. Мова йде, зрозуміло, не про партію СДПУ(о), чи ще якусь СДПУ(ох) – на жаль, назви партій у нас обирають зовсім не за тими мотивами чи уподобаннями, за якими живе окремо від цих партій, і, взагалі, окремо від влади, українське населення. Мова йде про усталену в суспільстві ідеологію, яка одночасно сприймає й ринкову економіку і налаштована на високий рівень соціального захисту. А соціал-демократичний устрій, як не дивно, найвіддаленіший і від комунізму, і від правого авторитаризму. Недарма комуністи в 1933 році так братерські підтримали нацистів проти соціал-демократів. Недарма саме наші сьогоднішні праві більш за все нагадують європейських соціал-демократів. От тільки ситуація з державоустрієм складається так, що Україна не є державою усталеного розвитку, як провідні країни Європи і ті, хто до них нещодавно залучився (як країни Балтії), а наша країна, на жаль, є країною усталеного „совєтизму“.

Вчасне неусунення комуністичної номенклатури від влади зіграло з нами таку ж роль, як погано вимита лабораторна склянка, в якій розмножували бактерії. Пошесть у новому середовищі продовжує розмножуватися сама і отруювати суспільство на покоління вперед. Ні, ще можна прийняти закон про люстрацію. Але у поганого голови обласної або районної державної адміністрації є молоді заступники, які вже, може, і не були членами КПРС або комсомольськими ватажками. Так саме у кожній структурі діючій влади. Але не зважаючи на те, що заступники можуть бути молодими та спритними, відносини між головою та його заступниками є обов'язково клановими. І дарма деякі політологи (особливо опозиційні) дуже часто вживають слово „мафія“. І це лунає майже з кожної сторінки часописів і газет. Як би ж воно – мафія!

З мафією ми маємо справу в Італії, США, і в інших країнах. Держава, якщо вона є, може хоч якось впоратися з мафією. А от з клановим радянським мисленням – аж ніяк. Нашого громадянина можна або купляти, або лякати, або робити і те і інше одночасно – не тільки ж гроші є предметом торгу. На жаль, навіть правозахисні і інші громадські організації не можуть зовсім уникнути кланових стосунків. Отримавши на свої запити і скарги, надіслані відповідно за підпорядкуванням у різні інстанції, відписки, правозахисники, аби чогось домогтися чи захистити чиїсь права, часто просто шукають керівника, особисто не зацікавленого у розголошенні справи і доводять йому „на пальцях“, що не треба його підлеглим робити те, що вони роблять. В такому випадку конкретну людину вдається захистити, але систему це аж ніяк не змінює. Залишається оте саме порочне радянське кланове коло, в якому ніхто, навіть найвища посадова особа, не може почувати себе особистістю, яка має право жити за загальнолюдськими нормами моралі і згідно з законами своєї держави. Хто ж їм дасть? Пересічному громадянину дещо легше, але хто мені скаже, що ніколи не платив там, де за законом платити не повинен – в медицині, освіті, ЖЕКу, тощо? Або не користався послугами знайомих, щоб зробити щось цілком легальне і нормальне, що в іншій країні роблять добре відлагоджені структури?

Часто від суддів чуєш, що сучасне „телефонне право“ і колишнє – комуністичне – це день і ніч. Сьогодні „телефонне право“всеосяжне. Комуністична влада, як правило, втручалася в резонансні політичні справи, а поточне сьогодення було поза її увагою. І от ми маємо молодих суддів, що вийшли не з партії і комсомолу. А який досвід вони мають, і що повинні відчуватися,. як фахівці та особистості.

То як декомунізувати це суспільство, коли не зроблені вчасні і необхідні запобіжні заходи, так би мовити санітарно-гігієнічні процедури. Маю побоювання, що яка б партія не прийшла завтра до влади і поставила б на місцях своїх представників, ота кланова, комуністична бацила почне жерти цю нову владу із середини, а зовні люди будуть сприймати і владу, і себе так саме як зараз. Довічне питання, що робити, дає декілька відповідей. Одна – це модель поведінки, яку пропонує в своїй статті Андрій Шевченко – „почни з себе“. Так, без цього нічого не буде, але виглядає дещо утопічно, бо сам ти і стикаєшся із дрібними життєвими негодами, і повинен зробити вибір більш легкого шляху вирішення, якщо не для себе, то для своїх близьких. Не можна ж на кожному кроці бути героєм...

Опонент Андрія Шевченка – шановний Кость Бондаренко, стверджує по суті, що є „вони“ і „ми“, і треба це усвідомити і піти на духовне протистояння із владою, – саме це дасть можливість сформувати нову еліту суспільства. Цитуючи класику, дозволимо собі запитання: „Холмс, але як?“ Цей процес не може відбутися швидко – зміна еліт це справа поколінь... А я вже писала, що наші покоління еліти отруєно посткомуністичним повітрям. І от тут, на мою думку, вчасно згадати видатного російського (до речі, і українського, бо він родом з Києва) філософа Володимира Соловйова, який приділяв величезну увагу реформуванню державних інституцій, вважаючи, що держава має величезний вплив на формування громадської свідомості, на поліпшення громадського політичного клімату. І от навколо чого треба, на мій погляд, формувати нову еліту.

Суд присяжних зробив для демократизації Росії більше, ніж всі революційні течії разом. Земство також зіграло свою позитивну роль у суспільстві. Біда царської Росії в тому, що імперії, коли захворюють, то не одужують. Але стійкі наміри для демократичного поступу робила саме російська еліта. Чотири кита: судочинство, медицина, освіта, самоврядування – і держава існує. Нема цього – нема і держави.

Ми маємо в парламенті цього скликання багато кваліфікованих фахівців, просто розумних людей – а що ми бачимо в законодавстві? Більшим чином – неузгодженість законодавчих актів та життєвої реальності, відсутність стратегії державного реформування, не кажучи вже про яку-небудь єдину систему державотворення. Законодавці творять закони, які суперечать один одному, навіть в одній галузі, то що вже казати про загальну стратегію. Україні конче потрібна концепція державотворення, а не політична реформа – вона здійсніться як результат цієї філософської культурологічної концепції. І тоді може не буде таких запеклих і безглуздих суперечок: президентсько-парламентською чи парламентсько-президентською має бути Україна. Держава повинна бути державою, тобто єдиним відлагодженим і структурованим механізмом, де перед законом всі рівні, а закон і є вартовим структурованості. І не Конституційна асамблея нам потрібна, а зібрання інтелектуалів всіх рівнів і професій для розробки цієї концепції – одночасно у всіх напрямках. Інакше не тільки ми і наші діти, а ще й декілька наступних поколінь будуть жити у славетному комуністичному минулому, і кожний рік, який ми втратили, обернеться десятиліттями ганьби і застою.

Обсудити в форумі

Інна Сухорукова
http://www.khpg.org/index.php?au=0129030903
Обсудить статью в форуме
Последние статьи раздела:
  • Єврокомісія про наслідки економічної кризи // 19.01.2009
  • Камінський: Україні бракує єдиної зовнішньої політики // 21.02.2007
  • Як трудова міграція змінює Україну // 28.01.2007
  • Військово-електоральна диспозиція напередодні Битви –2006 // 06.08.2005
  • Звернення екс-президента Чехії Вацлава Гавела до народу України з приводу президентських виборів в Україні. // 11.11.2004
  • УКРАЇНСЬКИХ МОРЯКІВ СУДЯТЬ В ІРАКУ ЗА КОНТРАБАНДУ // 07.10.2003
  • ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕМОКРАТІЇ // 26.08.2003


  • © Kievrus 1999-2014 Написать письмо
    google-site-verification: google90791c0187cc9b41.html